Дорогие друзья!

Приглашаем Вас посетить выставку

Елены Ступы (авторские куклы) и Владимира Тарасенко (живопись)

«13 небылиц…»

                    Выставка продлится с 01.05.14 по 31.05.14

Адрес: Киев, ул. Хорива, 43

Тел.: (044) 425-24-15, 097 494 08 65

Уютная сказка для гнома и дома

Автор Марина Брикимова

Распахивая стеклянную дверь галереи, попадаешь в мир детских фантазий и сказочных персонажей. С виду обычная обувь, одежда, книги, мебель, домашняя утварь на картинах художника Владимира Тарасенко перестает быть сама собой. Башмаки становятся машинами, книжный шкаф – городской ратушей, вешалки – деревьями, торшеры – уличными фонарями, швейная машина – аркой с воротами. Так ребенок переворачивает табурет, чтобы сделать из него космический корабль, или заглядывает в иллюминатор стиральной машины, погружаясь в Мариинскую впадину. И ты – весь такой взрослый, солидный – включаешься в игру, предложенную автором. Пересматриваешь назначение привычных вещей. И вот уже персидский ковер превращается в оживленный проспект, а дремлющий на пуфике кот – в памятник посреди площади.

Глядя на картины Владимира Тарасенко, в голове всплывают ассоциации не с работами признанных мастеров живописи, а с литературными произведениями: носовский Незнайка, бредберивский Дрю Эриксон… Тайну раскрыл сам художник, рассказав, что свои образы черпает в основном из книг. Книги дают ему отправные идеи для того, чтобы начать работу. Потом уже сама работа подсказывает, как будет выглядеть картина.

На большинстве полотен художник поэтизирует дом, быт, а вместе с ним и обывателя, обожающего свое жилище, бережно относящегося к книгам, черпающего из них вдохновение, знания о мире. Герой Тарасенко хоть и фантазер, но конформист. Он привязан к своей земле, своему дому, но вряд ли способен что-то радикально изменить вне его. Он уютен, мил как и его мир. Таков и садовник с полотна «Садовник, ловящий взглядом насекомое» (2012). Он взобрался на свою яблоню-стул, обнял палку-хваталку, которая тоже плодоносит, и глядит в упор на стрекозу. Мол, яблоня-то моя. Но та не улетает. Укоризненные взгляды не пугают роящихся бабочек и мух.

Один из ключевых элементов на картинах Владимира Тарасенко – лестницы в небо. Большую часть времени они пустуют. А когда самые отважные герои решают взобраться по ним вверх, то все равно не могут дотянуться до звезд. Да они им и не нужны. Ведь вся их вселенная сосредоточена дома. Поэтому лестницы эфемерны, как мечты. Поэтому и полет на насекомом («Рывок», 2012), вместо головы у которого фонарь, а вместо брюшка дом в три окна и кошелек, набитый долларами, так трогателен. Видно, что на нем далеко не улетишь. Но ведь можно же помечтать.

Рядом с такими мечтателями особенно уютно живется сказочным гномам Елены Ступы.

На одной из выставок жил-был один  — лопоухий, курносый, облизывающийся, с ямочкой на подбородке. Он сидел на ложке, лежавшей поверх открытой банки с вишневым компотом. Большой палец левой ноги победно торчал из крошечного дырявого шерстяного носочка. Левый ботинок-крючок, привязанный к импровизированной удочке, был опущен в банку. Казалось, стоит только отвернуться, маленький плут таки поймает свою вишенку и удерет… Но он все сидел и сидел в предвкушении богатого улова. А сами вишенки были такие аппетитные, что посетители даже спорили: настоящие они или нет.

Теперь в «Парсуне» таких озорных гномиков, созданных Еленой Ступой, собралась целая дюжина. Автор называет их добывайками, сознательно перебравшимися поближе к человеку из лесов и полей, приспособившимися жить в нехитрых лабиринтах коридоров и комнат. Эти веселые, добрые сладкоежки и баловашки с одной стороны гармонизируют пространство и отношения, а с другой – позволяют себе разные шалости. Могут стащить медный котелок, уменьшить его до размеров шапки и гордо щеголять в нем по буфету, или слопать ваш завтрак, или превратить молочник в ванну. Да будут еще друг перед другом хвастать своими проделками. Крошечные взрослые, которые так и не выросли, продолжают дарить ощущение чуда и счастья окружающим. Глядя на них, вспоминаешь, что тоже родом из детства, возвращаешься в сказку.

Автор всех их изобразила на пике озорства. Вот рыжий гном в латаной ковбойской шляпе, решивший достать с неба луну. Он замер на вершине зефирно-печеньковой башни в позе ласточки и кричит: «Э-ге-гей!» До луны еще так далеко. А там курносик в вязаном пальто и клетчатых красных штанишках надул из жвачки огромный шар, и едва не улетел на нем в облака… У каждого из гномов изначально есть своя история, но Елене Ступе больше по душе, когда посетители сами сочиняют небылицы о ее малышах. И они уже ждут новых легенд…

 «Червоне — то любов…» 21.03-20.04

виставка авторської ляльки українських художників-лялькарів та живопису Тетяни Русецької

Біографічна замальовка.

Автор Марина Брікімова.

Тетяна народилася в Дніпропетровську. Закінчила Дніпропетровське художнє училище ім. Вучетича, а потім Київську Академію мистецтв і архітектури, факультет сценографії (майстерня Данила Лідера). У Театрі драми і комедії на лівому березі й досі йдуть спектаклі з її декораціями. І хоча вона давно вже не працює сценографом, театр як і раніше приваблює її. Всю творчість Русецької можна розподілити на два періоди: графіка і полотна акрилом і темпера. Серія «Червоне – то любов» – одна з важливих віх другого періоду.

Квіти як стигмати української самосвідомості

– Чому саме сценографія?

– Я завжди хотіла працювати в театрі. Мені це до вподоби. Навіть намагалася поступати в Державний інститут театрального мистецтва до Сергія Бархіна. Але вже тоді навчання стало платним і все зірвалося. Я просто не знала, що в Києві є такий чудовий художник, сценограф як Данило Лідер. Сценографія мені багато чого дала. І в першу чергу це уміння докопатися до істини, виразити її.

– Як філософський світогляд Данила Лідера вплинув на вас? Що ви від нього узяли?

– Уміння дивитися в корінь, бачити суть речей. Данило Данилович і не вчив зовсім. Він просто розповідав приклади зі свого життя, викладав своє бачення, думки. І ми з ним вчилися бачити і сприймати.

– Який у вас найяскравіший спогад про нього?

– Лідер – це саморозвиток. Він не прагнув, щоб хтось миттєво все зрозумів. Він хотів, щоб людина переосмислила складне завдання, і в результаті змогла прийти до простого рішення. Мені запам’яталася його фраза: «У мистецтві є дорога через душу і серце до розуму. Зворотної дороги немає».

– Як і коли у вашій творчості стали з’являтися народні мотиви?

– Я ніколи не думала, що народне мистецтво мене надихне настільки, що я малюватиму квіти. Я пройшла довгий шлях від Шагала до українських художників–примітивістів. От і творчість Марії Примаченко почала мені подобатися нещодавно. Взагалі, чим довше живу, тим цікавіші мені стають художники, що відійшли від реалізму і створили свої світи. Додайте сюди прихід до віри, прочитання Біблії. Все це злилося з народним мистецтвом, побутом.

У мене й чоловік із Західної України. До нашого знайомства я ніколи в селі не жила, у мене не було своєї землі, відчуття власності. Завдяки Андрію, я заговорила українською мовою, побачила сільський побут, доторкнулася до речей, які ми вважаємо раритетами, музейними експонатами, а для них вони залишаються предметами ужитку. Я познайомилася з людьми, які вірять, ходять до храму. Адже я в дитинстві ніколи не ходила до церкви. І похрестилася я сама в 18 років.

Народне мистецтво мене зачепило, особливо вишивка гладдю. Є щось і в моїх роботах від рушників. Мені дуже подобаються червоні величезні квіти на білих рушниках – такі неправильні, «наївні».

– Я б охарактеризувала ваш стиль, як міфологічний експресіонізм. А як би ви його назвали?

– Для себе я визначаю його як етноавангард і не можу відокремити від української мови. Так все сплелося в душі: і ці червоні квіти, які я сприймаю як стигмати української самосвідомості, що й досі кровоточать, і сюжети пісень, і голос Квітки Цисик. Але окрім трагізму в цих квітах є і краса, і божественна, жертовна, абсолютна любов, і земна пристрасть. Адже самі картини не трагічні, тут є й еротизм. Зараз трагічне більше впадає в очі, бо момент такий.

– Абстрактний експресіоніст Марк Ротко, говорив, що при академічному підході художня робота починається з малюнка, він же починає з кольору. А з чого починаєте ви?

– Я – графік. У мене все починається з малюнка. Я не можу писати картину, не намалювавши ескіз. Але в кожного свій підхід. В мого чоловіка величезні, пастозні полотна. Його улюблене слово – «кольорова пляма». Він відразу бачить в кольорі і не розуміє, як це я пишу «дрібним дрипом». А у мене як у графіка взагалі завжди була боязнь кольору. Хоча зараз навпаки, я люблю колір.