«Червоне — то любов…» 21.03-20.04
виставка авторської ляльки українських художників-лялькарів та живопису Тетяни Русецької
Біографічна замальовка.
Автор Марина Брікімова.
Тетяна народилася в Дніпропетровську. Закінчила Дніпропетровське художнє училище ім. Вучетича, а потім Київську Академію мистецтв і архітектури, факультет сценографії (майстерня Данила Лідера). У Театрі драми і комедії на лівому березі й досі йдуть спектаклі з її декораціями. І хоча вона давно вже не працює сценографом, театр як і раніше приваблює її. Всю творчість Русецької можна розподілити на два періоди: графіка і полотна акрилом і темпера. Серія «Червоне – то любов» – одна з важливих віх другого періоду.
Квіти як стигмати української самосвідомості
– Чому саме сценографія?
– Я завжди хотіла працювати в театрі. Мені це до вподоби. Навіть намагалася поступати в Державний інститут театрального мистецтва до Сергія Бархіна. Але вже тоді навчання стало платним і все зірвалося. Я просто не знала, що в Києві є такий чудовий художник, сценограф як Данило Лідер. Сценографія мені багато чого дала. І в першу чергу це уміння докопатися до істини, виразити її.
– Як філософський світогляд Данила Лідера вплинув на вас? Що ви від нього узяли?
– Уміння дивитися в корінь, бачити суть речей. Данило Данилович і не вчив зовсім. Він просто розповідав приклади зі свого життя, викладав своє бачення, думки. І ми з ним вчилися бачити і сприймати.
– Який у вас найяскравіший спогад про нього?
– Лідер – це саморозвиток. Він не прагнув, щоб хтось миттєво все зрозумів. Він хотів, щоб людина переосмислила складне завдання, і в результаті змогла прийти до простого рішення. Мені запам’яталася його фраза: «У мистецтві є дорога через душу і серце до розуму. Зворотної дороги немає».
– Як і коли у вашій творчості стали з’являтися народні мотиви?
– Я ніколи не думала, що народне мистецтво мене надихне настільки, що я малюватиму квіти. Я пройшла довгий шлях від Шагала до українських художників–примітивістів. От і творчість Марії Примаченко почала мені подобатися нещодавно. Взагалі, чим довше живу, тим цікавіші мені стають художники, що відійшли від реалізму і створили свої світи. Додайте сюди прихід до віри, прочитання Біблії. Все це злилося з народним мистецтвом, побутом.
У мене й чоловік із Західної України. До нашого знайомства я ніколи в селі не жила, у мене не було своєї землі, відчуття власності. Завдяки Андрію, я заговорила українською мовою, побачила сільський побут, доторкнулася до речей, які ми вважаємо раритетами, музейними експонатами, а для них вони залишаються предметами ужитку. Я познайомилася з людьми, які вірять, ходять до храму. Адже я в дитинстві ніколи не ходила до церкви. І похрестилася я сама в 18 років.
Народне мистецтво мене зачепило, особливо вишивка гладдю. Є щось і в моїх роботах від рушників. Мені дуже подобаються червоні величезні квіти на білих рушниках – такі неправильні, «наївні».
– Я б охарактеризувала ваш стиль, як міфологічний експресіонізм. А як би ви його назвали?
– Для себе я визначаю його як етноавангард і не можу відокремити від української мови. Так все сплелося в душі: і ці червоні квіти, які я сприймаю як стигмати української самосвідомості, що й досі кровоточать, і сюжети пісень, і голос Квітки Цисик. Але окрім трагізму в цих квітах є і краса, і божественна, жертовна, абсолютна любов, і земна пристрасть. Адже самі картини не трагічні, тут є й еротизм. Зараз трагічне більше впадає в очі, бо момент такий.
– Абстрактний експресіоніст Марк Ротко, говорив, що при академічному підході художня робота починається з малюнка, він же починає з кольору. А з чого починаєте ви?
– Я – графік. У мене все починається з малюнка. Я не можу писати картину, не намалювавши ескіз. Але в кожного свій підхід. В мого чоловіка величезні, пастозні полотна. Його улюблене слово – «кольорова пляма». Він відразу бачить в кольорі і не розуміє, як це я пишу «дрібним дрипом». А у мене як у графіка взагалі завжди була боязнь кольору. Хоча зараз навпаки, я люблю колір.
