Запрошуємо відвідати виставку
«ГРА ГРАФІКА»
7.10.14. — 30.10.14
Графіка Катерини Свіргуненко та авторські ляльки українських художників.
Від Павла Макова ще знаю: існує по світу невидиме, та дієво відчутне братство майстрів, подібне до шляхетної касти гравців у бісер: братство графіків-граверів, утаємничених у дійство на папері. За рівнем дружньої підтримки їх можна ще порівняти з масонською ложею. У графіків-граверів є свої резиденціії по всьому світу, свої майстерні із власними секретами, своя пошта, своя мова спілкування – та, зрештою, свій світ, не завжди паралельний тому, в якому перебуває той чи інший автор у своїй обмежено-матеріальній іпостасі.
Треба відддати належне нашій талановитій «гравчині в бісер»: об’їздивши півсвіту, вона у творчості жодного разу не спокусилася ефектно-екзотичним мотивом, не принизила уявного глядача розчерком: мовляв, і «я тут була». З іншого боку, важко переоцінити вплив Заходу на творчість Катерини Свіргуненко. Залишаючись українською мисткинею в кожному своєму штриху, вона відрізняється непересічною послідовністю, фанатичною скрупульозністю, невикоріненою жагою «дійти до меж можливого» при випробуванні чергового мотиву… який насправді її просто не відпускає; раз потрапивши на очі – потім уже надовго оселяється в роботах, що створюються нею на теренах різних країн. Заледве не різних континентів.
Поп-артівський ефект: зображення, зберігаючи суть, щоразу перероджується, а, отже, виявляє парадоксальну нетотожність первісному змісту. На відміну од поп-арту, який вже став класикою історії, нашу сучасницю не цікавлять ні культові персони, ні знакові предмети вжитку. Єдиним критерієм її відбору лишається індивідуальний смак, густо замішаний на екзистенційному переживанні. Свідомо це зроблено чи ні, та для кожного її «обранця» легко віднайти свою аналогію на вітчизняному просторі. Ще одне важливе спостереження, винесене нею із західного світу – та не одному західному світу властиве: «Навколишній світ складається з упереджень, правил, умовностей», — зізнається Катерина. — Зрештою, у нас аналогічно, тільки бруду більше – і правила міняються щомісяця, часто без оголошення. Відтак – природне для митця бажання їх невпинно порушувати, влаштувавши непоштивий вихор, принаймні на території власної творчості.
Наскрізний прихований конфлікт більшості її робіт – між каркасом об’єкту та елегантним капризом тла. Чи не через це звертається до кремезно-міцних об’єктів прагматичного штибу, за пильне зацікавлення якими авторці можна було б дорікнути запізнілим урбанізмом. Авжеж ні: міст, фонтан, вежа зображуються моторошно-очудненими, начебто побаченими поглядом марсіанина, хоч і немає в їхніх обрисах дразливої незвичності. До власне матеріального предмета нерідко долучається абстрактна фігура. Усталена «картина світу» мовби пересмикується судомою, але ж і тут не просто так. «Пустує мова знов і знов, міняється порядок в гаммі… щоб нитку яви віднайти», — мовив якось поет. Так і тут: катаклізми, які переживає образ, виявляють у ньому несподівані грані та нюанси. Якщо й доводиться жертвувати поверховою гармонією, то компенсація приходить неодмінно. Розщеплення образу спричиняє його ж поглиблення. Або ж розкриття потайних комірчин Буття…
Коли тверда плоть будови поростає блідо-світлим негативом, який кінематографісти всього світу використовують у сценах прозрінь, струсів, зіткнень чи просто катастроф, у проміжках між її непорушними перетинками хрипить голос глупої ночі – от він і є достоту непорушним, нескасовним, вічним. А кремезна будова, навпаки, зізнається у своїй конечності, непевності, вторинності… самозрадливій бляклості.
Буденно-повсякденне невблаганно наступає з усіх боків, але «романтична реакція» на нього теж є невблаганною, невідворотною. Митець мужньо опирається домінанті довкілля, врешті-решт перетворюючи його фрагменти – ті, що трапилися йому на очі – на своєрідні «перли творіння», позбавляючи їх новочасної агресії, а головне – one-dimensional, притаманної новочасній людині (одні стверджують, з 1920-х, інші – з 1950-х років).
Байдуже: митець живе у своєму винятковому вимірі – вимірі мужньої гри, вибору та напруженої щоденної праці, яка схожа на пірнання шукача перлів в морській глибині.
До речі, і за результатом теж.
Олег Сидор-Гібелинда